А на моїй землі... іде війна

Тремтить сльозою сиво-чорний ранок

І  знову  бій…  Жорстокий,  довгий  бій…

Тремтить  сльозою  сиво-чорний  ранок…

Матусі  серце  тоне  у  журбі,

Бо  кровоточить  болем  його  рана.

Вже  третій  день,  як  телефон  замовк…

Вона  не  спить,  не  їсть,  живе  чеканням…

І  мозок  пухне  від  важких  думок…

А  мати  згадує  своє  із  ним  прощання:

Веселий,  ніби  сонечко,  синок…

– Ти  не  сумуй,  живим  я  повернуся,

На  твій  завжди  чекатиму  дзвінок,

Казав  і  цілував  свою  матусю.

– Коли  ж  ти  виріс?..  –  думала  вона… –

І  рухи,  й  погляд  зовсім  чоловічі…

Що  робить  із   людиною  війна?  –

Все  заглядала  синові  у  вічі…

І  він  пішов…   Упевнений,  міцний…

Ішов  назустріч  небезпеці  й  долі,

У  саме  пекло  чорної  війни,

Принести  мир  щоб  людям  у  долонях…

А  біля  серця  –  мамин  оберіг…

(Той  мусив  сина  всюди  рятувати),

Удома  ждали  батьківський  поріг

І  змучена  безсонням  сива  мати…

Вона  чекає…  Третій  день  чека…

Перечитала  всі-усі  молитви…

А  з  серця  сина…  тихо  кров  стіка…

На  цьому  непростому  полі  битви…

                                               3.03.2016.

Ганна  Верес  (Демиденко).

Присвячення мужній жінці - українці Надії Савченко…

Як у казці старій, двоголові дракони Полювали на наших дівчат уночі, Оживають в суспільстві сучасному знову Ті звірюки, в яких ікла наче мечі. Двоголові орли й хижі заслані змії, Вносять безлад в наш спокій і в наше життя, Хочуть крові невинної діви Надії, Полонивши її, як і інших дівчат. Хочуть крила зламати українській пісні, Хочуть мову втоптати із гідністю в грязь, «Поклонись, повинись!- кажуть очі зависні,- І можливо, тваринний помилує князь!» А вона в ті звірині обличчя – сміється: «Українка країну свою не зганьбить! То у вас тут купується все й продається, І хоч можу померти, мене не зломить!» І у клітці ,як птаха ,із ворогом б'ється, З двоголовим і підлим..як діва-борець, І безмежна любов у маленькому серці Зводить спроби злякати її нанівець… Діво - воїн! Тримайся! Весь світ із тобою, Доки ти там, за ґратами, битву ведеш, Всі неправі суди будуть вкриті ганьбою, І князі заревуть під уламками веж. Ти повернешся, знов, світла діво Надіє, До батьківської хати, і рідной землі, І такий новині вся країна зрадіє, Бо покотяться голови хижих орлів… Автор: Людмила Легостаєва

Є така країна

У світі є одна країна,

Що ніжно зветься Україна, -

Квітучий край степів, ланів.

І буде хай вона єдина

Та не втрача своїх синів,

Життям що платять за свободу

Для рідного свого народу.

Молюся я за цю країну - 

Свою величну Україну,

Та все в дарунок їй несу:

Весняну квітку, мов перлину,

І слова щирого красу,

І серця всі мої надбання,

Та ніжність вірного кохання.

Благати Бога не втомлюся.

( Мене навчила так матуся:

Просить Його до забуття...

За це низенько їй вклонюся

І буду вдячна все життя).

О милий, рідний, любий Боже,

Ну хто, крім Тебе, допоможе

Моїй країні в час суровий,

Коли війною кожен хворий

І ллється українців кров?!

Закрий гармати на затвори,

І квітне хай одна любов

Між українськими синами.

Благаю, Боже, будь же з нами!

Для себе так я не просила

Ні долі, мудрості, ні сили,

Як за Вітчизну я прошу

Всіх ворогів її знесилить.

Я в серці мрію цю ношу...

Герої наші не вмирають - 

Їх небеса благословляють.

Червоний колір - це калина.

Хай жоден більше не загине!

А ще червоний - ніжний мак.

До них душа вкраїнська лине,

Це України вічний знак

І символи мого народу,

Що виборов свою свободу!

Тетяна Комлік,
м.Київ
журнал "Дніпро" 2014р. №9-12. 

Криваві жнива

Криваві жнива на моїй волелюбній землі,

Що стала, немовби розпечена лава на дотик...

Тут замість ракет агресивних прості журавлі

Із давніх - давен розтинали небесні висоти.

Тут грунт засівали не гільзами - чистим зерном,

Леліяли хліб, а не покручі "Буків" і "Градів",

Тут завше стрічали смачним калачем і вином,

Бо здавна велось, як у всіх: чим багаті, тим раді.

Тут вчили синів не тримати в руках автомат,

Не битись за землі чужі, а свою боронити

Щоб кирзовим чоботом жоден докучливий "брат"

Святині вкраїнські зухвало не смів очорнити.

Тут вчили любити і спадок батьків берегти,
Тут пісня й молитва кріпили в думках і у праці...
Допоки не вдерлись до рідної хати "брати" -
Загарбники братніх і духом нескорених націй.

Ще визріє хліб у напоєній кров'ю землі,
На чорній золі проростуть чебреці й матіоли...
Та вбиті життя - заблукали навік журавлі - 
Із вічного вирію вже не повернуть ніколи.

Наталія Данилюк
смт Перегінське,
Івано-Франківська область
журнал "Дніпро" 2014 №8

Скажи, дідусь, що діється у нас?
Ти – янгол, і тобі з небес видніше:
Тут знов настав страшний воєнний
час,
На Україні вже немає тиші.
На Сході – пекло, гинуть хлопчаки,
Вони, дідусь, ще зовсім молоденькі,
А дехто – без ноги чи без руки.
Сліз водоспади виплакали неньки.
Ти про війну колись розповідав,
А ми , дітьми, то слухали мов казку.
І кожен з нас собі не уявляв,
Що можемо потрапити в цю пастку,
Що може повернутися війна,
І змусити нащадків вже страждати.
Скажи,дідусь, чия у тім вина?
Ми завинили й час прийшов
розплати?
Ти там у Бога миру попроси
Для нас своїх дітей, своїх онуків,
Ти ближче там, а в наших голосів
Немає сили, загубились звуки.
Ти там у Бога правди попитай,
Щоб все таємне стало очевидним…
Бо знаю, що тобі й привітний Рай
Без неба України не потрібний.

Людмила  Лєгостаєва

(вірш присвячуєтся загиблим українським ВОЇНАМ-ГЕРОЯМ та їхнім мамам,які переживають страшну втрату.)

Мамо,пробач за мою стрімку вдачу.
Вибач,рідненька,я вже не прийду.
Мені не болить,я від болю не плачу,
Я зараз душею до Бога іду.

Ти вибач,не плач-твої сльози тримають,
Мене на землі,а мені вже пора.
Мене побратими із Богом чекають.
І зірка на небі,моя вже зійшла.

Матусю,пробач,що закрив рано очі,
Я прошу тримайся,я тебе люблю.
Світитиму з неба тобі я щоночі
І інколи ,ще увісні зайду...

Зайду,щоб ще раз,тебе міцно обняти,
Бо ти найдорожча в моєму житті.
І те,що не встиг, на прощання сказати:
"Спасибі за щирі молитви святі!"

Я знаю, зараз весь смуток і розпач,
У серці твоєму безмежно болить.
Прошу,відпусти і більше не плач.
Життя проти вічності лише мить.

Автор: Віта Стронська

МАМИ У БОГА БЛАГАЮТЬ...

(присвячується українським солдатам та їх мамам)

Чекають синів своїх мами,
І моляться день і ніч.
Молитвами зцілюють рани,
Запалюють тисячі свіч.

У Бога,благають спасіння
В молитвах за рідних дітей.
Повернення,благословіння,
Та теплих ,спокійних ночей.

Благають,щоб все закінчилось,
Щоб більше не було війни.
Щоб крові на землю не лилось
І були живими сини.

Так молятся слізно і щиро,
Що чує це навіть земля.
Вона ж бо зиму не пустила,
Щоб снігом не вкрила поля.

Щоб ночі,не так холодили
Й солдатам було тепліш.
У Бога мами просили,
Щоб діти вертались скоріш!

Заплакані,стомлені очі,
Молитви-святий оберіг.
Матусі недоспані ночі-
Повернуть з далеких доріг.

Повернуть у батьківську хату
У темряві шлях осяють
Життя збережуть солдату.
Бо мами у Бога благають...

Автор: Віта Стронська

Вірші, присвячені українському солдату 

Без імен

Нам невідомі всіх їх імена,
Хто їх чекає, хто за ними плаче,
Де їхній дім, як їм болить війна,
Яке в них серце - щире чи терпляче.
Як страшно їм, коли усе горить,
Коли руїни, смерть перед очима,
І як в бою важлива кожна мить,
Які в них білі крила за плечима.
Нам невідомі мрії й здобуття,
Всі їхні рани, всі слова прощання,
Вони - солдати, що кладуть життя,
Заради нас і мирного світання.
І без імен помолимось за них,
За трошки вдачі світлої, простої.
В час зрад страшних і втрат таких
гірких,
І без імен вони для нас герої.

Автор: Невідомська Вікторія

Присвячується загиблому українському солдату

" ... На місячній доріжці зустрілись дві душі,
Одна - до Бога пішки, а інша – в грішний світ.
Одна – душа солдата, загиблого в бою,
А інша – немовляти, народжена в Раю.
І так би розминулись… але душа бійця
На іншу обернулась: знайоме щось з лиця.
Сказала: «Гей, малеча, а нумо, хлопче, стій!
А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?»

Душа же немовляти була як чистий сніг:
«Мене чекає мати, аби я вчасно встиг…
Казав Господь, Галина - таке її ім’я,
Ось-ось народить сина, а син її – то я!
Мене на Землю жити господь благословив,
Я маю народитись… ти вже там пожив?» -
Так у бійця спитало майбутнє немовля
(Воно ще знань не мало: що то таке – Земля?)

А той боєць «Галина» повторював ім’я …
Та це ж його дружина чекала немовля.
Сплили перед очима щасливі ті роки:
Як він , ще був хлопчина й просив її руки…
Весілля і навчання, І пристрасті потік…
Він всі її бажання виконував, як міг.
Усе було чудово: вагітність – добрий знак!
І взяв він з жінки слово, що родиться козак!
А потім…сум в родині... в країну зло прийшло.
Галини очі сині зробилися мов скло.
«Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там.,
Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!»
Та він своїй дружині сказав приблизно так:
«Як друзів я покину, який же я козак?
Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік?
Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?»

Поцілував Галину і рушив на війну…
А потім..постріл в спину.. і запах полину….

Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав:
«Ти бережи Галинку що краща буде з мам.
Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів.
Та буду я невпинно з тобою з перших днів!
Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш,
А все що буде треба в житті ти сам знайдеш.
Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя
А я прикрию спину тобі із небуття»
На місячній доріжці невпинний душ потік:
Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік.

Народжуються діти, в воєнний час страшний,
І щоб їх захистити хтось винен йти у бій.
Але допоки в серці в жіночому любов,
Життя не перерветься, відроджуючись знов!

Автор: Людмила Лєгостаєва